5 квітня  2013 року у малому залі адмінбудинку голова райдержадміністрації  П.Арсенюк провів нараду з питань забезпечення дітей-інвалідів умовами для виховання у сім’ї  за участю працівників районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, управлінь соціального захисту населення, освіти, молоді та спорту райдержадміністрації, управління  Пенсійного фонду України в Красилівському районі, Красилівської центральної лікарні, територіального центру соціального обслуговування.

       У своєму виступі керівник району, зокрема, підкреслив, що Президент України Віктор Янукович дав доручення Кабінету Міністрів підготувати зміни до чинного законодавства, які передбачають створення сприятливих умов для розвитку дітей, поліпшення матеріального становища сімей з дітьми, їх соціальної підтримки та захисту.

В Україні є діти, які не мають права отримувати освіту, адже їм поставлено діагноз «ненавчувані». Тим часом психологи та працівники сфери корекційної медицини стверджують, що дітей, цілковито нездатних до навчання, не існує.

Батьки дітей-інвалідів у нашій країні поставлені перед непростим вибором: віддати дитину до інтернату, відірвавши її від родини, або залишити дома, давши їй любов, але позбавивши кваліфікованої допомоги.

Інваліди також мають «вибір без вибору»: резервація вдома  або резервація у спецзакладі. Однаково в Україні практично немає шкіл, куди може піти вчитися дитина з особливими освітніми потребами, такі діти та підлітки майже не спілкуються зі своїми здоровими ровесниками, а коли досягають повноліття, їх можуть взяти на роботу фіктивно – для того, щоб списувати на «працюючого інваліда» зайві кошти.

У соціальній державі соціальний захист - це один з найважливіших напрямків діяльності держави. Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей-інвалідів. Виділення дітей-інвалідів в окрему самостійну групу є життєво необхідним у зв'язку з їх беззахисністю, важкістю соціальної адаптації в суспільстві, що пов'язане з особливими умовами, в яких відбувається формування особистості дітей-інвалідів. Нагляд за динамікою дитячої інвалідності та пошук шляхів впливу на неї, удосконалення чинного законодавства щодо соціального захисту дітей-інвалідів - одне з найважливіших завдань правової держави. Питання соціального захисту дітей з обмеженими фізичними можливостями не втрачає своєї актуальності, незважаючи на те, що цьому питанню постійно приділяється увага як на законодавчому рівні шляхом закріплення прав, пільг та компенсацій дітям-інвалідам, так і на суспільному рівні шляхом передбачення державних гарантій їх економічної та моральної підтримки.

Проблеми, які постають перед інвалідами дитинства і їх батьками, коли цим хворим виповнюється 18 років, важко описати. Їх усталене життя, до якого і хворі, і їх батьки призвичаїлися за стільки років, різко змінюється. У дорослих лікарнях, особливо психіатричних, куди потрапляють 18-ти річні інваліди, не можна знаходитись батькам. У важких випадках, коли юнак не може сам за собою доглядати – це створює неможливі для його існування умови. В ситуації, коли інвалід дитинства має декілька захворювань, виникає питання – за яким саме йому призначають дорослу групу інвалідності, і яку саме: першу, другу чи третю? Як правило, мова йде про першу або другу групи інвалідності. Але інвалід дитинства стає ним за сукупністю захворювань! Отже, було б доречно прийняти нормативний акт, який би відтворював ситуацію, яка була у юнаків в 16-17 років. Припустимо, інвалідам дитинства за сукупністю хвороб надавали першу або другу неробочу групи пожиттєво. Якщо дитина-інвалід потребувала догляду батьків, і хтось з них мав постійно обслуговувати дитину – залишити цей догляд і після 18 років. Бо те, що батьки хворих переживають, коли їхній дитині-інваліду стає 18 років, – суцільні муки!

Діти — втілення любові. «Де двоє зібралися заради імені
Мого, там Я між ними» (з Євангелія). Виходить, з'єднуючись в акті любові,
ми і народжуємо Бога — немовлятко з частинкою душi самого Творця.

Думаю, через це малі діти не можуть витримати відсутності
любові. І для того, щоб повернути втрачене почуття в родину, вони хворіють.
Бо їхня душа досконала, і вона знає, що недуга дитини — то останній шанс
батькам для одужання їхніх душ. Коли ж хронічним браком любові страждає
увесь рід, то діти вже народжуються інвалідами. Вони не хочуть чути того,
про що говориться в родині — і вони глухі. Не бажають дивитися на щось
— і обирають сліпоту. Відчуття, що в житті немає ніякої насолоди, принаджує
до них цукровий діабет. Дитина з церебральним паралічем приходить у родину,
щоб з'єднати всіх родичів у проявах любові.