Проблеми, які постають перед інвалідами дитинства і їх батьками, коли цим хворим виповнюється 18 років, важко описати. Їх усталене життя, до якого і хворі, і їх батьки призвичаїлися за стільки років, різко змінюється. У дорослих лікарнях, особливо психіатричних, куди потрапляють 18-ти річні інваліди, не можна знаходитись батькам. У важких випадках, коли юнак не може сам за собою доглядати – це створює неможливі для його існування умови. В ситуації, коли інвалід дитинства має декілька захворювань, виникає питання – за яким саме йому призначають дорослу групу інвалідності, і яку саме: першу, другу чи третю? Як правило, мова йде про першу або другу групи інвалідності. Але інвалід дитинства стає ним за сукупністю захворювань! Отже, було б доречно прийняти нормативний акт, який би відтворював ситуацію, яка була у юнаків в 16-17 років. Припустимо, інвалідам дитинства за сукупністю хвороб надавали першу або другу неробочу групи пожиттєво. Якщо дитина-інвалід потребувала догляду батьків, і хтось з них мав постійно обслуговувати дитину – залишити цей догляд і після 18 років. Бо те, що батьки хворих переживають, коли їхній дитині-інваліду стає 18 років, – суцільні муки!